Інвест аналіз КР _нвестиц В2

1. Характеристика інвестиційного клімату в Україні

 

Інвестиційний клімат — це сукупність політичних, соціаль­но-економічних, фінансових, соціально-культурних, організацій­но-правових і географічних факторів, які притаманні певній краї­ні і визначають привабливість її для іноземного інвестора.

Щодо загальної оцінки інвестиційного клімату в Україні на макроекономічному рівні, то тут слід відзначити, що в економіці продовжується спад виробництва, зменшується частка надхо­джень від податків, накопичуються неплатежі, знижується частка банківського кредитування у ВВП, зростає сума внутрішнього і зовнішнього боргу, зростає рівень тіньової економіки, знижуєть­ся частка державних капіталовкладень (щороку в цілому на 5 — 10%). Крім цього, на інвестиційний клімат держави суттєвий вплив мають:[1]

— приховане безробіття;

— неможливість виконання державою своїх обов»язків щодо соціального захисту громадян;

— відсутність ефективних процедур банкрутства, захисту прав власників;

— високий рівень злочинності;

— слабка дисципліна виконання законодавчих актів.

Причинами погіршення інвестиційного клімату в Україні є: по-перше, заполітизованість економіки; по-друге, негативні нас­лідки приватизації, до яких призвело збочення та заміна такої ос­новної мети приватизації, як сприяння розвитку виробництва, на отримання прибутку в короткий термін.

Інвестиційний процес в Україні має виходити з додержання таких принципів:

1) об»єктивна необхідність визнання довго- і середньотермінових циклів інвестиційної активності;

2) взаємодія локальних, галузевих, регіональних і народно­господарських циклів інвестиційної активності;

3) формування ринкових важелів в інвестиційній сфері одно­часно з аналогічними процесами в інших галузях народного гос­подарства;

4) логічність і цілісність інвестиційного циклу;

5) спадкоємність у реалізації конкретних заходів, пріоритет­ність спрямування коштів для реалізації інвестиційного процесу.

Основні напрями інвестиційної політики в Україні:

— зниження соціальної напруги, досягнення остаточного під­ходу у виділенні коштів на потреби соціальної сфери;

— скорочення фонду виробничого будівництва за рахунок дер­жавних коштів і формування надійних інвестиційних джерел, в першу чергу з власних коштів підприємств та ін.;

— скорочення централізованих державних капіталовкладень, що виділяються безповоротно. Перехід до нових принципів цент­ралізованого фінансування інвестиційної діяльності;

— створення ринку підрядних робіт. Зацікавленість будівель­ників у виконанні замовлень;

— прискорення темпів розвитку промисловості групи Б;

— прискорення у кілька разів темпів вибуття застарілого об­ладнання;

— перегляд надання державних кредитів на вигідних умовах з дефіцитними ставками на конкурсній основі, включаючи держав­не замовлення;

— залучення іноземних інвестицій, отримання іноземних кре­дитів, створення спільних підприємств з іноземним капіталом за такими напрямами, як розвиток переробної промисловості АПК, активізація приватизації, конверсії, а також галузей, які визнача­ють науково-технічний прогрес;

— створення ефективних форм і механізмів управління інвес­тиційною діяльністю;

— розвиток паливно-енергетичного комплексу, ресурсозбері­гаючих технологій, конверсія ВПК, забезпечення населення то­варами народного споживання вітчизняного виробництва, розви­ток медицини і фармацевтичної промисловості.

Усі ці напрями інвестиційної діяльності в Україні вже зараз починають розвиватися в умовах формування ринкового механі­зму. Тому трансформація інвестиційного механізму на мікрорівні, наприклад у промисловості, повинно проводитися в межах макроекономічної стабілізації.

Інвестиційний ринок як економічна категорія являє собою збалансованість попиту і пропозиції на інвестиції та випереджа­ючих можливостей підрядників в їх матеріалізації. Це означає, що, з одного боку, потрібні економічні заходи зі отримання попи­ту на інвестиції та зменшення маси безготівкових грошей, які не­адекватні обсягу та якості продукції, а з іншого, — антимонопольні заходи, які б сприяли розвитку ринку будівельних послуг.

Умови розвитку ринкових відносин:

1) роздержавлення власності;

2) приватизація державної власності;

3) конституційний захист прав власності;

4) вільна конкуренція;

5) введення вільних ринкових цін;

6) відпрацювання механізму соціального захисту;               

7) відміна всіх заходів, які стримують ринкову саморегуляцію;

8) розробка правової бази ринкової економіки;

9) підготовка фахівців-експертів і керівників усіх рангів, перекваліфікація кадрів на засадах роботи в умовах ринкової економіки.

Рівень інвестиційної активності перебуває у безпосередній за­лежності від стану економіки в державі, функціонування фінан­сово-кредитної системи, прибуткової діяльності підприємств, до­хідної політики бюджетів усіх рівнів та доходів населення.

Позитивний вплив на інвестиційну активність може справити подолання інфляції, що робить можливим забезпечення функціо­нування довгострокових інвестиційних кредитів як основи капі­тального будівництва за ринкових умов, сприяє нормалізації фі­нансового стану підприємств, активізації виробництва.

Отже, до шляхів активізації інвестування в Україні можна віднести такі:

1. Реформа підприємств, яка передбачає перехід до загально­прийнятих у світовій практиці стандартів бухгалтерського обліку, оцінку основних виробничих фондів відповідно до їх реальної рин­кової вартості, суттєве покращення корпоративного управління.

2. Страхування майна (особливо великих підприємств).

3. Розвиток інфраструктури, форм і методів залучення до інве­стиційної сфери заощаджень населення.

4. Іпотека. Необхідно активно сприяти становленню системи жи­тлового іпотечного кредитування, формуванню вторинного ринку іпотечних кредитів для залучення у сферу банківського кредитуван­ня вагомих довгострокових позабюджетних фінансових ресурсів.

За умов гострого дефіциту власних капіталовкладень, необ­хідних для проведення структурної перебудови економіки, розв»я­зання проблем її інтеграції в світову економіку, важливого зна­чення набуває залучення в Україну зовнішніх джерел фінансу­вання, зокрема іноземних інвестицій. Забезпечення зростання об­сягу надходжень у країну іноземних інвестицій залежить, по-пер­ше, від поліпшення макроекономічної ситуації в країні в цілому. Насамперед це стосується зміцнення фінансового становища держави, включаючи скорочення дефіциту консолідованого бюдже­ту, зменшення внутрішнього та зовнішнього державного боргу, реформування відносин власності, вдосконалення податкової си­стеми, зміцнення економічної стабільності з подальшим зростан­ням темпів ВВП. По-друге, зростання обсягів іноземних інвести­цій визначається здійсненням заходів економічного, нормативно-правового, інформаційного та організаційного механізмів залу­чення іноземного капіталу, які здатні забезпечити стабільні умо­ви для інвесторів.

Важливим кроком на шляху до активізації процесів іноземно­го інвестування в економіку України вважається впровадження дійових механізмів приватизації підприємств стратегічними іно­земними інвесторами, до яких насамперед належать транснаціо­нальні компанії (наприклад, із США, Німеччини, Південної Кореї та ін.). Транснаціональні компанії (ТНК) мають на меті якомога ширше використовувати потужний ресурсний потенціал країни та досягти прибутку від інвестування шляхом налагодження в Україні власного виробництва, дилерської мережі та експорту продукції.[2]

Для активізації інвестиційної діяльності неабияке значення має стимулювання лізингових операцій — гарантованого товар­ного інвестування. Він має ряд переваг. По-перше, лізинг більше за інших наближений за своєю суттю до довгострокових банківсь­ких кредитів, що нині так необхідні підприємствам. По-друге, лізинг дає змогу забезпечити оперативність і гнучкість у вирішенні виробничих завдань шляхом тимчасового використання устатку­вання, а не придбання його у повну власність. По-третє, лізинг робить можливим доступ підприємствам-користувачам усіх форм власності до найпередовішої техніки і дає змогу ліквідувати су­перечності між необхідністю її використання та швидким її мо­ральним старінням.

Одним з найперспективніших напрямів залучення іноземного капіталу в Україну має стати розгортання мережі інвестиційних фондів і компаній. У зв»язку з цим великого значення набуває надходження венчурного (або ризикового) капіталу, який тісно пов»язаний з фінансуванням інновацій та науково-технічним про­гресом. Основними галузями в Україні, які потребують ін»єкції ризикового капіталу, є передусім агропромисловий комплекс, енер­гетика, транспорт, зв»язок.

Активізації залучення інвестицій в економіку України сприя­тиме реформування власності, приватизація державних підприємств. Прискорення останньої передбачає створення сприятливих умов для ефективної діяльності іноземних інвесторів, дійовішого викори­стання кредитів, що надаються Світовим банком та ЄБРР для роз­витку приватного сектора економіки, малого і середнього бізнесу.


2. Джерела та форми інвестування

 

Інвестиції являють собою вкладення капіталу у всіх його формах з метою забезпечення його росту в майбутньому періоді, одержання поточного  доходу чи вирішеннявизначених соціальних задач.[3]

Різноманіття форм і видів інвестицій, здійснюваних підприємством, вимагає визначеноїїхньої класифікації. У процесі управління інвестиції підприємства класифікуються в такий спосіб.

1. По об»єктах вкладення капіталу розділяють реальні і фінансові інвестиції підприємства.

Реальні інвестиції характеризують вкладення капіталу у відтворення основних засобів, в інноваційні нематеріальні активи, у приріст запасів товарно-матеріальних цінностей і в інші об’єкти інвестування, зв»язанізі здійсненням операційної діяльності підприємства чи  поліпшенням умов праці і побуту персоналу.

Фінансові інвестиції характеризують вкладення капіталу в різні фінансові інструменти, головним чином у цінні папери, з метою одержання доходу.

2. По характеру участі в інвестиційному процесі виділяють прямі і непрямі інвестиції підприємства.

Прямі інвестиції мають на увазі пряму участь інвестора у виборі об»єктів інвестування і вкладенні капіталу. Звичайно прямі інвестиції здійснюються шляхом безпосереднього вкладення капіталу в статутні фонди підприємств. Пряме інвестування здійснюють в основному підготовлені інвестори, що мають досить точну інформацію про об»єкт інвестування і добре знайоміз механізмом інвестування.

Непрямі інвестиції характеризують вкладення капіталу інвестора, опосередковане іншими особами (фінансовими посередниками).

3. По періоду інвестування виділяють короткострокові і довгострокові інвестиції підприємства.

Короткострокові інвестиції характеризують вкладення капіталу на період до одного року. Основу короткострокових інвестицій підприємства складають його короткострокові фінансові вкладення.

Довгострокові інвестиції характеризують вкладення капіталу на період більш одного року. Основною формою довгострокових інвестицій підприємства є його капітальні вкладення у відтворення основних засобів.

4. За рівнем інвестиційного ризику виділяють наступні види інвестицій:

Безризикові інвестиції. Вони характеризують вкладення засобів у такі об»єкти інвестування, по яких відсутній реальний ризик втрати капіталу чи  очікуваного доходу і практично гарантоване одержання розрахункової реальної суми інвестиційного доходу.

Низькоризикові інвестиції. Вони характеризують вкладення капіталу в об»єкти інвестування, ризик по який значно нижче середньоринкового.

Середньоризикові інвестиції. Рівень ризику по об»єктах інвестування цієї групи приблизно відповідає середньоринковому.

Високоризикові інвестиції. Рівень ризику по об»єктах інвестування цієї групи перевищує середньоринковий.

Спекулятивні інвестиції. Вони характеризують вкладення капіталу в найбільш ризикові інвестиційні проекти чи інструменти інвестування, по яких очікується найвищий рівень інвестиційного доходу.

5. По формах власності інвестуємого капіталу розрізняють інвестиції приватні і державні.[4]

Приватні інвестиції характеризують вкладення засобів фізичних осіб, а також юридичних осіб недержавних форм власності.

Державні інвестиції характеризують вкладення капіталу державних підприємств, а також засобів державного бюджету різних його рівнів і державних позабюджетних фондів.

6. По регіональній приналежності інвесторів виділяють національні (внутрішні) і іноземні інвестиції.

Національні чи внутрішні інвестиції характеризують вкладення капіталу резидентами (юридичними чи фізичними особами) даної країни в об»єкти (інструменти) інвестування на її території.

Іноземні інвестиції характеризують вкладення капіталу нерезидентами (юридичними чи фізичними особами) в об»єкти (інструменти) інвестування даної країни.

Приведена класифікація інвестицій підприємства відбиває лише найбільш істотні їхні ознаки і надалі викладі буде поглиблена в розрізі окремих видів інвестицій.

Освоєння інвестицій здійснюється двома шляхами: через фі­нансування інвестицій або через придбання капітальних активів. І в тому, і в іншому випадку інвестиційний процес проходить стадію капіталізації, у будівельне виробництво залучаються фі­нансові і матеріально-технічні ресурси, які шляхом освоєння перетворяються на капітальні активи.

Освоєння інвестицій шляхом будівництва, реконструкції або технічного переозброєння складається з кількох послідовних етапів, обов»язковими з яких є: фінансування будівництва, забез­печення будов матеріально-технічними ресурсами та технологіч­ним обладнанням, виробництво будівельно-монтажних робіт, ви­конання пусконалагоджувальних робіт, приймання виконаних робіт та готового об»єкта інвестором (введення в експлуатацію), розрахунки за виконані роботи.

Фінансування та кредитування державного капітального будівництва здійснюється на території України відповідно до чинного законодавства. Положення про фінансування та держав­не кредитування обов»язкове для застосування підприємствами всіх форм власності та органами виконавчої влади всіх рівнів при здійсненні нового будівництва, розширенні, реконструкції, техні­чному переозброєнні діючих підприємств, виконанні проектних робіт, витрат на проведення конкурсів (тендерів), консервації (розконсервації) об»єктів, а також придбання обладнання, що не потребує монтажу та не входить до кошторису будов.

Для будівництва, що здійснюється за рахунок недержавних капітальних вкладень, Положення має рекомендаційний харак­тер, але зобов»язує здійснювати фінансування через установи банків.

Фінансування державного будівництва проводиться через уповноважені банки, яким надається право на обслуговування державних бюджетних коштів. Таке фінансування здійснюється на зво­ротних (бюджетні позички) і безповоротних засадах.

Бюджетні позички надаються на підставі кредитних договорів між державою (Мінфіном України) та іншими позичальниками (центральними і місцевими органами виконавчої влади).

Фінансування державних централізованих капітальних вкладень проводиться Мінфіном, Головним управлінням Держав­ного казначейства шляхом перерахування міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади (державним замовникам) коштів згідно з планами фінансування. Державні замовники для відкриття фінансування подають центральним уста­новам фінансуючих банків такі документи:

показники обсягів державних централізованих капітальних вкладень;

перелік важливих будов по забудовниках виробничого при­значення (природоохоронних об»єктів), передбачених Держав­ною програмою;

довідку про підсумки проведення конкурсу (тендера);

титул будови, що розпочинається, або перехідної.

Для оформлення фінансування, що здійснюється за рахунок державних капіталовкладень, замовник, крім того, передає до міс­цевих установ фінансуючих банків ще й такі документи:

контракт (договір) з підрядником із передбачуваною фор­мою розрахунків;

зведений кошторисний розрахунок вартості будівництва;

внутрішньобудівельний титульний список;

рішення про затвердження проектно-кошторисної докумен­тації та висновки органів експертизи інвестиційних проектів;

рішення про відведення земельної ділянки;

дозвіл на будівництво.

Місцеві установи банків проводять власну експертизу інвес­тиційних проектів і, в разі відповідності встановленим вимогам, відкривають фінансування проектів.

За інших джерел фінансування, тобто за участю приватних фірм, інституційних інвесторів або громадян, фінансування здій­снюється відповідно до укладених між інвестором (інвесторами) і банком договором або договором, укладеним між організацією, якій доручається централізація коштів і фінансування проектів, та інвесторами.

При змішаних джерелах фінансування його оформлення проводиться у порядку, встановленому для фінансування капіта­льного будівництва за рахунок державних коштів.

Постачання будівництва проводиться шляхом придбання ма­теріальних і технічних ресурсів безпосередньо у виробників або через фірми-посередники. Технічні ресурси у вигляді обладнан­ня, що потребує монтажу, постачається заводами-виробника-ми, які здійснюють його шеф-монтаж. При комплексному по­стачанні обладнання його виробник виконує також пусконала­годжувальні роботи і бере участь у комісіях по введенню об»єктів в експлуатацію.

Більшу частку матеріальних ресурсів постачає для будівницт­ва підрядна будівельна фірма; субпідрядники в основному забез­печують себе самі. Деякі спеціальні матеріали згідно з підрядним договором повинен поставити на об»єкт замовник. Матеріали, конструкції та інші вироби складають основу матеріальної бази будівництва.

Інвестиційний процес, що нормально функціонує, потребує для створення виробничих запасів випереджаючого виробництва матеріальних ресурсів. Як приклади впровадження новітніх і ре­сурсозберігаючих технологій можна вважати ведення пакуваль­них машин для цементу, сухого способу виробництва ефективної цегли та виробів з пористого бетону, виробництва віконного скла способом термічного формування на розплаві металу та автомо­більного скла типу «триплекс», впровадження каменерізальних машин для виробництва блоків і плит з природного каменю, об­ладнання для відродження виробництва керамічної гончарної че­репиці тощо.

Оптова торгівля потребує становлення відповідних елементів її інфраструктури: товарих бірж, торговельних домів, аукціонів, ярмарків, складів та оптових магазинів. Товарні біржі — це спе­ціалізований або універсальний ринок, що функціонує офіційно і де здійснюється оптова торгівля сировиною та іншими товарами. Вони мають певний обслуговуючий персонал брокерські кон­тори та розрахунковий центр. Оптово-посередницькі компанії (брокери) здійснюють послуги з надання комерційної інформації виробникам і споживачам, забезпечують укладання та виконання договорів купівлі-продажу.

Надзвичайно важливий етап забезпечення будов техноло­гічним обладнанням. Склалося так, що проектування технологі­чної частини здійснюють спеціалізовані (галузеві) проектні ін­ститути, а постачанням обладнання повинен займатися інвестор (замовник). Така схема збереглася в Україні й сьогодні. Але най­ближчим часом у зв»язку з активізацією інвестиційного процесу будівництво нових і реконструкція діючих підприємств через стислі строки виконання робіт безумовно вимагатиме комплект­ного постачання обладнання на будови.

Подібне обладнання класифікується за такими ознаками: ви­робниче призначення; особливості конструювання та умов виго­товлення; умови надходження, зберігання та монтажу; строки експлуатації та умови виведення з виробництва (ліквідація). Ви­ходячи з наведених ознак, очевидно, що комплектні поставки об­ладнання у поєднанні з необхідними збірними конструкціями, ву­злами та деталями потребують залучення багатьох спеціалізова­них підприємств, встановлення між ними кооперованих зв»язків і маркетингового моніторингу з боку замовника.

Згідно зі світовим і вітчизняним досвідом існує кілька форм комплектації будов. За умов України до цього процесу мають від­ношення сторони — учасниці підрядних договорів: замовник, генпідрядник, субпідрядники, заводи-виробники обладнання, що здійснюють шеф-монтаж, пусконалагоджувальні організації. У не­далекому минулому функції кожного учасника інвестиційного процесу щодо постачання матеріально-технічних ресурсів на бу­дову були суворо регламентовані Правилами про договори підря­ду на капітальне будівництво. Відповідно до цих Правил на за­мовника покладались обов»язки забезпечити будову практично всіма видами обладнання, виробами чорної та кольорової мета­лургії, обігрівальними та вентиляційними приладами, інформа­ційно-обчислювальною технікою, освітлювальними приладами, меблями та оргтехнікою. У свою чергу, генпідрядник та субпід­рядники постачали всі необхідні для себе матеріали та вироби, за винятком комплектуючих, що постачає замовник.

За сучасних умов можлива й інша форма комплектації облад­нання. Замовник і генпідрядник можуть домовитися у підрядно­му контракті про те, що поставки обладнання виконують будіве­льні фірми (генпідрядник й субпідрядники). Підрядний контракт у даному разі не передбачає відповідне фінансування проекту та розрахунки за поставки.

За кордоном досить прогресивною формою комплектації бу­дов обладнанням вважається залучення до комплектних поставок посередницьких фірм-девелоперів, які перебирають на себе, в числі інших, послуги з комплектації, монтажу або технічного на­гляду за монтажем обладнання.

Деякі особливості має комплектація будов імпортним облад­нанням. Такі поставки можуть також здійснюватись відповідно до договорів купівлі-продажу або підрядного контракту. Даними договорами звичайно передбачається шеф-монтаж обладнання та його гарантійне обслуговування. Порядок укладання договорів з іноземними постачальниками регулюється низкою певних зако­нодавчих актів.

Найбільш зручною формою постачання імпортного обладнан­ня вважаються комплектні поставки ділянок, цехів, завершених виробництв або окремих підприємств. Ця форма, крім поставки обладнання, передбачає також виконання певних етапів інвести­ційного процесу: передінвестиційне дослідження, проектування, будівельно-монтажне виробництво, навчання персоналу, пода­льше гарантійне обслуговування. Такі поставки та роботи узго­джуються зовнішньоекономічним контрактом, за яким іноземний постачальник одночасно може бути інвестором, тобто мати в Україні свою фірму, представництво або спільне підприємство.

Чинне законодавство України дозволяє всім суб»єктам зовні­шньоекономічних відносин самостійно визначити форму розра­хунків між собою, якщо вона відповідає міжнародним правилам, залучати банківські та інші фінансово-кредитні установи для об­слуговування своєї діяльності. Розрахунки за поставки обладнання здійснюються переважно за допомогою акредитивів та інкасо, які за сучасних умов більшою мірою зручні для постачальника та одержу­вача імпортного обладнання. Разом з тим на вимогу експортера у ряді випадків використовуються передоплата та відкритий рахунок.


3. Задача

 

Український інвестор купив 100 акцій на американській  фондовій біржі по курсу на 1.01 по 120$ за акцію. Курс $ США до гривні на цей час складав 1:5,40. В кінці року по акціям американської фірми був сплачений дивіденд у розмірі $ 4,0 за акцію при курсі 5,50 грн. за долар.  Ставка податку на дохід українського інвестора в США за угодою між цими країнами склала 15%.

Визначити:

1. Величину чистого дивіденду за акцію в доларах і гривнях.

2. Розмір утриманого податку (податкового кредиту) на всю суму угоди.

Розв’язування



[1] Пересада А. А. Інвестиціний процес в Україні. — К.: Лібра, 2001. – С28.

 

[2] Управление инвестициями: Т.1. / В. В. Шеремет, В. М. Павлюченко, В. Д. Шапиро и др. — М.: Высш. шк., 1998. – С174.

 

[3] Пересада А. А. Інвестиціний процес в Україні. — К.: Лібра, 2001. – С 147.

 

[4]  Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП «ИТЕМ ЛТД», «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 2001. – С 38.

 

Список використаних джерел

1.      Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП «ИТЕМ ЛТД», «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 2001. – 286 с.

2.     Инвестиционно-финансовый портфель:  Книга инвест. менеджера / Под ред. Ю.Б. Рубина. — М.: СОМИНТЭК, 1993. – 344 с.

3.     Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.- 348 с.

4.     Лахтіонова Л.А. Фінансовий аналіз суб’єктів господарювання : Монографія. – К.: КНЕУ, 2001.- 387 с.

5.     Мескон М., Майкл А., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. / Под общ. ред. д. э. н. Л. И. Евсеенко. — М.: Дело, 1992. – 248 с.

6.     Пересада А. А. Інвестиціний процес в Україні. — К.: Лібра, 2001. – 248 с.

7.     Пересада А. А. Основы инвестиционной деятельности. — К.: Лібра, 1996. – 146 с.

8.     Управление инвестициями: В 2-х т. / В. В. Шеремет, В. М. Павлюченко, В. Д. Шапиро и др. — М.: Высш. шк., 1998. – 348 с.

 

 

Запись опубликована в рубрике Інвестиційний аналіз, аналіз довідково, аналіз задачі, аналіз контрольні роботи с метками , , , . Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *