Інвест аналіз МАУП _нв менеджмент В6

Зміст

 

 

1.  Класифікація підприємств як об»єктів інвестиційного менеджменту. 3

 

2.  Реалізація інвестиційного бізнес-плану. 8

 

3. Задача. 14

 

Список використаних джерел. 15


1.  Класифікація підприємств як об»єктів інвестиційного менедж­менту

 

Достатньо повну кла­сифікацію підприємств як об’єктів інвестиційного менеджменту можна скласти, користуючись такими ознаками: 1) мета та характер діяльності; 2) форма власності; 3) національна належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) тех­нологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю пра­цівників (табл. 1.1) [5, c. 124].

Таблиця 1.1

Класифікація підприємств (фірм)

Класифікаційні ознаки

Види підприємств (фірм)

Мста й характер діяльності

 

• Комерційні

• Некомерційні

Форма власності майна

 

• Приватні

• Колективні

• Комунальні

• Державні (в т. ч. казенні)

Національна належність капіталу

 

• Національні

• Закордонні

• Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

 

• Одноосібні

• Кооперативні

• Орендні

• Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності

• Промислові

• Сільськогосподарські

• Будівельні

• Транспортні

• Торгові

• Виробничо-торгові

• Торгово-посередницькі

• Інноваційно-впроваджувальні

• Лізингові                                                      

• Банківські

• Страхові

• Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування

 

• Головні (материнські)

• Дочірні

• Асоційовані

• Філії

Розмір за кількістю працівників

• Великі (надвеликі)

• Середні

• Малі (дрібні)

• Мікропідприємства

Діяльність переважної більшості підприємств має комерцій­ний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші орга­нізації невиробничої сфери народного господарства.

Приватними є підприємства, що належать окремим громадя­нам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили.

До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприє­мства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім»ї).

Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на влас­ності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого ста­тутного товариства або громадської організації. Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади. Державними є підприємства, засновані на державній власності.

До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов: а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законо­давства може здійснюватись тільки державним підприємством; б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50 відсотків) є держава; в) підприємство є суб»єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприєм­цям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхід­ний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєст­рація здійснюється в країні одного із засновників такого підприєм­ства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприє­мство є власністю однієї особи або родини; воно несе відпові­дальність за свої зобов»язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми [7, c. 42].

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об»єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендо­ваного майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікува­ти великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяль­ності — науковій, фінансовій, страховій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємницт­ва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на до­говірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об»єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об»єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою еконо­мікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов»язаннями (повна чи част­кова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємниць­кою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов»язан­ня підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, по­ділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є ак­ціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слу­жить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтвер­джує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учас­нику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінан­сові — створює механізм оперативної мобілізації великих за роз­міром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі диві­дендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встанов­ленню гнучкої системи виробничо-господарських зв»язків, опосе­редкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; со­ціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення влас­ності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих пра­цівників на власників певної частки майна підприємства.

Технологічну й територіальну цілісність мають так звані ма­теринські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприєм­ства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (ком­панія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте мате­ринська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх ком­паній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційо­ване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

З-поміж суб»єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб»єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіцій­но заведено називати мікропідприємствами суб»єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік.

Класифікаційна належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із са­мої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповід­ну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчис­лювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транс­портні засоби тощо.


2.  Реалізація інвестиційного бізнес-плану

 

Бізнес-план — це документ, який містить усі основні аспекти комерційного підприємства, що створюється. У ньому мають бу­ти відображені питання ємності і перспективи майбутнього рин­ку збуту; оцінені всі витрати, які співвідносяться із доходами від запланованого продажу продукції з метою визначення потенцій­ної прибутковості справи, що започатковується. Розробляється бізнес-план на перспективу (3—5 років) з розподілом по роках, причому перший рік подрібнюється на квартали і місяці [3, c. 94].

Вибір способу освоєння інвестицій залежить від виду інвести­ційного проекту, що реалізується, джерел його фінансування. Освоєння інвестицій у виробничі фонди здійснюється за допомо­гою підрядного, господарського або змішаного способів.

Підрядний спосіб — це організаційна форма виконання робіт, виробництва продукції та надання послуг самостійними, постій­но діючими фірмами, підприємствами та організаціями на основі підрядних договорів і контрактів між інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності. Підрядним способом можуть виконува­тись будь-які види робіт: будівельні, монтажні, пуско-налагоджувальні, науково-дослідні, проектно-досліджувальні, ремонтні.

Підрядний договір може бути укладений на виробництво пев­ного виду й обсягу продукції (тис. шт. цегли, тис. м3 пиломатері­алів і т. ін.), на виконання певного виду послуг (наприклад, на охорону об»єкта, оформлення установчих документів та реєстра­цію підприємства). В інвестиційній сфері предметом підрядного договору є інвестиційний проект або частина проекту, вид або комплекс певних робіт.

Підрядний спосіб продовж тривалого часу був домінуючим у галузі капітального будівництва, сприяв виокремленню будівни­цтва у самостійну галузь матеріального виробництва, впрова­дженню науково-технічного прогресу. Протягом тривалого часу підрядним способом виконувалось близько 90 % усього обсягу будівельно-монтажних робіт. В останні десятиліття цей спосіб почав значно поширюватися і в інших галузях народного госпо­дарства: промисловості, АПК, транспорті та ін. Послідовно поча­ли виникати нові модифікації цього способу: бригадний, ділян­ковий, поточний, наскрізний, колективний та інші підряди.

За ринкових умов ці різновиди підрядного способу можуть успішно використовуватись надалі і навіть дістати подальшого розвитку в зв»язку із розширенням форм власності та числа учас­ників інвестиційної діяльності. На принципах бригадного підряду можуть здійснювати свою діяльність малі підприємства, обумов­люючи у договорах взаємовигідні умови виконання робіт. Ділян­ковий підряд може бути використаний підрозділами будівельних, монтажних організацій та фірм.

При поточному підряді укладається договір на послідовне спорудження для замовника кількох однотипних об»єктів, наприклад жилих будинків у мікрорайоні або лінійно-протяжного об»єкта (автотраси, лінії електропередач, трубопровід тощо). За цих умов роботи виконуються поетапно на кожному об»єкті або по мірі просування вздовж траси лінійно-протяжного об»єкта.

Наскрізний підряд передбачає укладання багатостороннього договору між кількома суб»єктами інвестиційного проекту (під­рядником, субпідрядними організаціями, постачальниками мате­ріалів, устаткування, транспортними фірмами) на спільне спору­дження об»єкта для замовника, починаючи з нульового циклу і закінчуючи здачею об»єкта в експлуатацію.

При колективному підряді будівельна фірма виконує роботи для кількох замовників, укладає договір від імені трудового ко­лективу. При цьому підрозділи фірми не закріплюються за конк­ретним замовником окремими договорами. Це дозволяє гнучко маневрувати трудовими і матеріальними ресурсами з метою до­тримання термінів виконання кожного проекту.

При підрядному способі ведення робіт усі суб»єкти інвести­ційної діяльності, як юридичні, так і фізичні особи, можуть всту­пати в договірні відносини. Як правило, договір укладають дві юридичні особи — замовник (інвестор) і підрядник. Замовником може бути держава, міністерство, відомство, корпорація, асоціа­ція, об»єднання, підприємство, установа або приватна особа. За ринкових умов частіше за все замовник є одночасно й інвесто­ром. У той же час ці функції можуть і розмежуватися, наприклад функції інвестора (фінансування проекту) здійснює держава, мі­ністерство або корпорація, а замовником може виступати конкре­тне підприємство або установа [4, c. 57].

До управління договором підряду може бути залучена і третя юридична особа, що як довірена особа інвестора (замовника) діє від його імені й представляє його інтереси або протягом усього інвестиційного процесу, або тільки в період будівництва, тобто до введення об»єкта в експлуатацію та остаточних розрахунків. Звичайно такі посередницькі функції виконує керуючий проек­том (прожект-менеджер).

Інвестор має право також передати всі функції замовника спеціалізованій фірмі — девелоперу. У такому разі договір під­ряду набуває вид договору фінансування проекту. Фірма-девелопер, в свою чергу, укладає підрядний договір з будівель­но-монтажною організацією (підрядником) або сама здійснює виробництво будівельно-монтажних робіт. За умовами договору з інвестором ця фірма повинна представити у визначений тер­мін готовий об»єкт або реалізувати його на ринку нерухомості й відшкодувати інвестору виробничі витрати, забезпечивши при цьому певний дохід.

Інвестор має право також укласти договір з однією чи кілько­ма фірмами-ріелтерами на закупівлю об»єкта, що його цікавить.

Підрядником можуть бути будівельно-монтажні і проектно-будівельні промислові підприємства та організації або їх об»єд­нання, а також окремі фізичні особи, які отримали у встановле­ному порядку право на участь у здійсненні підприємницької дія­льності в цілому та в будівництві зокрема. Це можуть бути також фірми-посередники, які беруть на себе функції з координації ро­біт і мають право на таку діяльність (ліцензію або сертифікат).

Підрядник може залучати для виконання комплексу, виду або частин робіт інші організації та фірми (субпідрядників). Догово­ри, які при цьому укладаються, мають назву субпідрядних. Ці до­говори не звільняють підрядника від відповідальності перед за­мовником за виконання робіт з необхідною якістю і в терміни, передбачені договором підряду. У даному разі підрядник стосов­но субпідрядників стає замовником, а стосовно інвестора (замов­ника) — генеральним підрядником. При наскрізному підряді фу­нкції генерального підрядника виконує підрядна рада, що створена з представників усіх підрядників, які мають право під­пису, й закріплена в договорі.

Основні обмежувальні умови, які обумовлюються в договорах для підрядника, — це необхідність точно додержуватися проект­ного завдання замовника. При цьому роботи можуть виконува­тись як під контролем замовника, так і без нього. В останньому випадку при проведенні робіт суттєво збільшується ступінь ризику [6, c. 137].

При підрядному способі реалізації інвестиційних проектів у зарубіжній та вітчизняній практиці розрізняють такі найбільш ві­домі типи договорів підряду: генеральні (комплексні), річні, «під ключ», прямі (окремі). Генеральний договір укладається на вико­нання будівельних та інженерних робіт, постачання і монтаж устаткування, благоустрій території (іноді й пуско-налагоджувальних робіт). Підрядник виконує основну масу загальнобудівельних робіт (кам»яних, бетонних і теслярських, монтаж залізобе­тонних і металевих конструкцій), здійснює значну частину по­ставок матеріальних ресурсів для будівництва. При цьому замовник також бере на себе зобов»язання здійснити частину по­ставок і робіт як самостійно, так і по окремих прямих договорах. За цих умов підрядник зветься генеральним і приймає на себе ко­ординацію робіт, зазначених у генеральному договорі, з робота­ми, передбаченими іншими договорами, що укладені ним особи-сто. В окремих випадках при тривалих термінах будівництва, крім генерального договору, можуть укладатися річні договори, де деталізуються та уточнюються обов»язки сторін.

Різновидом генерального договору є договір «під ключ», від­повідно до якого підрядник приймає на себе зобов»язання вико­нати комплекс робіт і поставок, несе відповідальність за спору­дження об»єкта й замінює замовника стосовно інших учасників інвестиційного проекту. При цьому частина робіт і поставок мо­же залишатися за замовником, але відповідальність за здачу «під ключ» несе підрядник, який повинен здати об»єкт повністю під­готовленим до експлуатації відповідно до умов договору й гаран­тійних зобов»язань.

В окремих випадках договір «під ключ» може містити умови, згідно з якими між юридичними сторонами укладається угода про створення консорціуму. Відповідно до цієї угоди підрядник зобов»язується перед інвестором не тільки здати об»єкт до екс­плуатації, але й забезпечити випуск і реалізацію готової продук­ції. При створенні консорціуму розрахунки між юридичними сторонами здійснюються не тільки за рахунок інвестицій за кош­торисом вартості робіт, але також і за рахунок грошових потоків, що надходять від реалізації готової продукції. Такі договори зви­чайно укладають інжинірингові фірми, які є авторами проектів.

Прямі (окремі) договори оформлюються на виконання фіксо­ваних обсягів робіт, частіше за все спеціальних монтажних робіт (шеф-монтаж устаткування заводом-виготовлювачем). Прямі до­говори звичайно укладаються замовником (інвестором) у випад­ку, коли він є автором (власником) технології виробництва, пе­редбаченого в інвестиційному проекті. За умовами прямого договору (одного чи кількох), крім тих, що укладені з підрядни­ком, останній несе відповідальність тільки за додержання свого договору (свої роботи і послуги). Відповідальність за координа­цію всіх робіт та їх завершення по об»єкту в цілому залишається за замовником. Для генерального підрядника з точки зору право­вої організації взаємовідносин учасників різниці між прямим (окремим) і субпідрядним договором немає.

В останні роки в зв»язку зі спадом виробництва інвестор для реалізації проектів дедалі частіше використовує господарський спосіб. За умов командно-адміністративної системи господарю­вання цей спосіб приносив непогані результати, особливо при невеликих обсягах будівельно-монтажних робіт, реконструкції і технічному переозброєнні діючих підприємств. За сучасних умов інвестор у ряді випадків змушений самостійно виконувати будівельні й монтажні роботи через необґрунтовано високі монополь­ні ціни, які диктують будівельні фірми на підрядному ринку. Та­ким чином, господарський спосіб — це така організаційна форма, за якої інвестиційні проекти реалізуються безпосередньо інвесто­ром без залучення підрядника. При цьому функції інвестора, за­мовника і підрядника поєднуються однією юридичною особою, яка зветься забудовником і одночасно є розпорядником коштів, опе­ративним керуючим та виконавцем будівельно-монтажних робіт.

Для реалізації проекту у складі апарату забудовника створю­ється управління або відділ капітального будівництва та власна будівельна організація (дільниця), які забезпечують будівництво необхідною проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними і трудовими ресурсами. Оплата робіт, що виконані такою організацією, здійснюється з розрахункового рахунку за­будовника. В окремих випадках при виконанні господарським способом великих обсягів робіт будівельна організація (дільниця) може бути перетворена на мале підприємство з відкриттям окре­мого розрахункового рахунку [2, c. 124].

Змішаний спосіб є комбінацією підрядного і господарського способів. Звичайно підрядником виконуються складні матеріало­місткі види будівельно-монтажних робіт, наприклад монтаж кар­касу будівлі зі збірних залізобетонних конструкцій, а забудовни­ком — трудомісткий, наприклад оздоблювальні роботи.

Вибір того чи іншого способу реалізації проектів обґрунтову­ється інвестором в його бізнес-плані.


3. Задача

 

Скільки коштів потрібно інвестувати сьогодні для того, щоб отримати через 6 років 25 тис. грн? Ставка дохідності — 35 % річних.

Тобто, потрібно інвестувати сьогодні 4130 грн. для того, щоб отримати через 6 років 25 тис. грн. при ставці дохідності — 35 % річних.

 

 

 


Список використаних джерел

 

1.        Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. – К.: МП ’’ИТЕМ ЛТД», 1995.

2.        Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. Т.2. – К.: Ника-Центр, 1999.

3.        Герасимчук Я.С. Инвестиционная сфера экономики. – К.: Наукова думка, 1992.

4.        Газеев М.X. Показатели эффективности инвестиций в условиях рынка. – М.: ВНИИОЭНТ, 1993.

5.        Комаров И.К. Инвестиции и рынок. Перспектива хозяйствования и управления. – М.: Знание, 1991.

6.        Пересада А.А. Основы инвестиционной деятельности. – К.: Либра, 1996.

7.        Смирнов А.Л. Организация финансирования инвестиционных проектов. – М.: АО «Консалтбанкир», 1993.

 

Запись опубликована в рубрике Інвестиційний аналіз, аналіз довідково, аналіз контрольні роботи с метками , , . Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *